Права підозрюваних та обвинувачених у найтяжчих міжнародних злочинах

Гарантії за Кримінальним процесуальним кодексом України

Зміст прав та гарантій, передбачених законодавством для особи, яка притягається до відповідальності, визначає презумпція невинуватості. Конституція України закріплює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду[554]. Функції правоохоронних органів та органів прокуратури пов’язані із доведенням вини особи у вчиненні кримінального правопорушення. Враховуючи те, що правосуддя щодо наслідків війни на території України здійснюється за загальними правилами кримінального процесу, ймовірні виконавці найтяжчих міжнародних злочинів мають такі ж можливості захисту своїх прав у кримінальному провадженні, як і інші суб’єкти кримінальної відповідальності. 

Кримінальне процесуальне законодавство України закріплює базові права та гарантії для всіх учасників процесу. Його положення передбачають два статуси сторони захисту: підозрюваний (особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 КПК України, повідомлено про підозру; особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень) та обвинувачений (особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 КПК України)[555].

Такі особи у кримінальному провадженні мають наступні права:

• Знати суть кримінального правопорушення та зміст підозри чи обвинувачення, висунутих проти неї.
• Мати інформацію про власні права, можливості захисту власних інтересів та доступні процесуальні механізми.
• Бути представленим у процесі захисником та отримати кваліфіковану правову допомогу.
• Мати активну роль під час проведення процесуальних дій та захищати власні права під час їхнього здійснення. Наприклад: не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати; збирати й подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази; брати участь у проведенні процесуальних дій; під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу; заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна, житла тощо.
• Мати доступ до матеріалів кримінального провадження, а також отримувати копії процесуальних документів.
• Оскаржувати процесуальні рішення[556].

На додаток до цього, коло процесуальних прав обвинуваченого є ширшим, оскільки цей процесуальний статус з’являється в особи на етапі судового розгляду справи та, відповідно, у неї повинна бути можливість захистити свої права перед судом. Серед них, наприклад право: брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; збирати й подавати суду докази; висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового провадження; виступати в судових дебатах та інші[557].

Під час повідомлення про відповідний процесуальний статус, підозрюваний чи обвинувачений мають також отримати пам’ятку про свої права та обов’язки, що є обов’язковою умовою КПК України[558].

У випадку кримінального переслідування іноземців вони мають додаткові процесуальні права:

• користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності користуватися послугами перекладача коштом держави;
• право на зустріч з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави, яку йому зобов’язана забезпечити адміністрація місця ув’язнення[559].

Право на захист

КПК України передбачає обов’язкову участь захисника у кримінальному провадженні. Такі функції може виконувати виключно адвокат, відомості про якого внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого у реєстрі не містяться відомості про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю[560]. Право на захисника у кримінальному провадженні мають:

• підозрюваний;
• особа, стосовно якої зібрано достатньо доказів для повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, але не повідомлено про підозру у зв’язку з її смертю;
• обвинувачений;
• засуджений;
• виправданий;
• особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їхнє застосування;
• особа, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію)[561].

Такі особи можуть або самостійно обрати захисника, або скористатись правом на отримання безоплатної правової допомоги відповідно до статті 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»[562]. Враховуючи те, що більша кількість кримінальних проваджень щодо найтяжчих міжнародних злочинів розглядається за відсутності підозрюваного / обвинуваченого чи проти затриманих військовослужбовців РФ, які не мають змоги скористатись послугами адвокатів на території України самостійно, ухвалою слідчого судді їм призначається адвокат із системи безоплатної правової допомоги. Такий адвокат може залучатись на весь процес або до окремої процесуальної дії.

Теоретично, механізм залучення безоплатної правової допомоги дає можливість підозрюваному / обвинуваченому бути належно представленим у процесі та захистити власні інтереси. Окремі дії у межах кримінального провадження потребують обов’язкової присутності адвоката, що гарантується вимогами до допустимості доказів.

Адвокати, які вже мали досвід ведення справ за статтею 438 КК України, вказують на проблеми, що виникали перед ними: негативна реакція суспільства на захист обвинувачених / підозрюваних; відсутність усталеної судової практики; відсутність доступу до підозрюваного / обвинуваченого; необхідність набуття нових знань та навичок; а також наявність явної або прихованої упередженості суду, що призводить до ухвалення обвинувального вироку та виключає необхідність ефективного захисту. Окремо також адвокати звертають увагу на те, що частина населення негативно сприймає належний захист осіб, обвинувачених у вчиненні воєнних злочинів. Особливим чином у таких справах проявляється стереотипне ототожнення адвоката та його підзахисного, який формує сприйняття правника у таких справах[563].

Найбільший ризик для адвокатів у таких провадженнях — це загроза їхньому життю та здоров’ю[564]. Особливо це стосується ситуацій, коли клієнти самі собі обирають захисників[565]. З іншого боку, залучення адвокатів захисту із системи безоплатної правової допомоги може викликати дискусії щодо їхньої особистої неупередженості. Держава, у такому випадку, виступає замовником послуг, контролює якість та межі їх надання, що своєю чергою може стати фактором впливу на адвоката у процесі. Крім того, адвокат може відчувати на собі вплив наслідків збройного конфлікту, який може проявлятись і під час його роботи як захисника військового РФ, якого звинувачують у вчиненні найтяжчих міжнародних злочинів. Так, після 24 лютого 2022 року під час відкритих процесів над російськими військовими фіксувались випадки, коли адвокати підтримували сторону обвинувачення на етапі судового слухання справи[566] або ж не звертали увагу суду на необхідність дослідження повною мірою всіх обставин справи[567].

Також про випадки порушень права на захист у справах російських військовополонених йдеться у доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), присвяченій поводженню сторін міжнародного збройного конфлікту з військовополоненими з початку широкомасштабного збройного нападу РФ на Україну. До прикладу: «…Хоча всім обвинуваченим було призначено адвокатів для надання безоплатної правової допомоги, у низці випадків вони могли зустрітися з ними лише вперше під час судових засідань, які часто відбувалися в режимі відеоконференції. Таким чином, обвинувачені були позбавлені права на конфіденційну розмову зі своїми адвокатами до слухань і можливості підготувати захист. Щобільше, деякі опитані стверджували, що їхні адвокати ставали на бік прокурорів, радячи їм визнати свою провину задля швидшого звільнення в рамках обміну. Прокурори, співробітники СБУ, а іноді і їхні адвокати говорили військовополоненим, що, якщо вони не визнають себе винними, то слідство і судовий розгляд у їхній справі триватимуть роками з невеликими перспективами звільнення в рамках обміну»[568].

Окрема ситуація складається у справах, які розглядаються за відсутності підозрюваних / обвинувачених. Роль призначеного адвоката із системи безоплатної правової допомоги нерідко зводиться до формального дотримання вимог кримінального процесуального законодавства. Фіксуються випадки, коли захисники у таких провадженнях не вдаються до активної участі у процесі[569]. У таких справах вся інформація щодо ймовірних дій підозрюваного / обвинуваченого передається до суду стороною обвинувачення, а присутність захисника залишається лиш виконанням формальної умови, що дозволяє забезпечити законність всього процесу. Натомість в інших процесах захисники активно представляють позицію у провадженні навіть за відсутності обвинуваченого. Вони активно використовують недоліки та проблемні аспекти кримінального та кримінального процесуального законодавства, як і недопрацювання сторони обвинувачення під час розслідування на свою користь[570]. Хоча така активна та відповідальна позиція може призвести до різноманітних трагічних результатів: починаючи від публічної ненависті та переслідування, закінчуючи вбивством[571].

Водночас положення національного законодавства України та міжнародні стандарти[572], які регулюють гарантії адвокатської діяльності, спрямовані на забезпечення незалежності та неупередженості адвоката у процесі, умов ефективної професійної діяльності та належного захисту. Зокрема, передбачена заборона втручання у правову позицію адвоката, ототожнення адвоката з клієнтом, його особиста безпека, а також закріплено недопустимість притягнення адвоката до відповідальності за його висловлювання у справі, у тому числі ті, що відображають позицію клієнта, заяви у засобах масової інформації, якщо до цього ж не порушуються професійні обов’язки адвоката, та можливість відмовитись від представництва інтересів клієнта у разі наявності конфлікту інтересів[573].

На жаль, окремі факти порушень прав адвокатів, які працюють зі справами щодо наслідків війни, мали місце ще до початку повномасштабного вторгнення. Так, у звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини «Права людини при здійсненні правосуддя у кримінальних справах, пов’язаних з конфліктами в Україні»[574] йдеться про 12 задокументованих випадків нападів на адвокатів з 2014 по 2020 рік, що, ймовірно, були мотивовані їхньою професійною діяльністю. Крім того, у звіті згадується про занепокоєння через неспроможність влади запобігати та розслідувати такі випадки. Дослідження задокументованих й згаданих у звіті нападів не призвело до ідентифікації та судового переслідування винних. Ця ситуація потенційно може загостритись після повномасштабного вторгнення, враховуючи запит на справедливість, загальний біль від наслідків російської агресії, що переживає українське суспільство, коли тисячі проваджень щодо міжнародних злочинів будуть направлені органами слідства в суди та почнуться публічні судові процеси.

Наявність описаних фактів та ризиків у кримінальних провадженнях, пов’язаних із наслідками війни на території України, свідчить про можливі виклики для дотримання права на справедливий суд. Не дивлячись на негативне сприйняття суспільством ймовірних виконавців найтяжчих міжнародних злочинів, гарантії прав людини мають бути ефективно реалізовані на кожній стадії провадження для того, щоб мати процес відповідно до міжнародних стандартів: починаючи із забезпечення рівних гарантій стороні захисту, закінчуючи удосконаленням відповідних правових норм. Поряд з тим, навчання адвокатів основам міжнародного гуманітарного права та міжнародного кримінального права є важливим кроком поряд з підвищенням кваліфікації інших учасників кримінального провадження[575].

Спроможність системи виконання покарань України

Система установ виконання покарань в Україні включає 182 заклади. 29 з них знаходяться на непідконтрольних територіях у Донецькій та Луганській областях та 5 на території Кримського півострову, 7 установ розташовані на інших територіях, які підконтрольні РФ[576]. У 39 установах (22 з яких становлять виправні колонії) не утримуються засуджені через оптимізацію системи. Станом на 1 січня 2023 року в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах трималось 42726 осіб, з яких 27179 осіб у 61 діючій установі виконання покарань, зокрема 20 978 осіб у виправних колоніях середнього та максимального рівня безпеки[577].

Вже не перший рік тривають дискусії навколо завантаженості установ для утримання осіб. Тривалість судового процесу, множинне обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, відсутність ресурсів, які необхідні для оновлення фонду кримінально-виконавчої системи, призводить до переповненості як установ для тимчасового тримання осіб (слідчих ізоляторів), так і установ виконання покарань[578]. З 2017 року система намагається оптимізувати діючі установи виконання покарань, консервуючи окремі місця несвободи та переселяючи засуджених до об’єктів з кращими умовами[579]. Водночас загальні умови утримання осіб у таких місцях залишаються предметом індивідуальних звернень до Європейського суду з прав людини, а у його рішеннях визнаються системні порушення гарантій прав людини[580].

Після повномасштабного вторгнення РФ на територію України на доступні установи виконання покарань почали дивитись по-іншому. Ці заклади мали забезпечити утримання російських військових як тих, хто затримувався як військовополонений, так і тих, хто надалі був засуджений українськими судами. Так, із доступного ресурсу закладів кримінально-виконавчої системи було утворено 51 дільницю та 1 табір для утримання військовополонених за рахунок вже наявних місць несвободи[581]. Затримані полонені стали ізольованими у цих дільницях, а їхній режим утримання передбачає обов’язкові роботи. Згідно із заявами Міністра юстиції України у таких місцях дотримуються вимоги міжнародного гуманітарного права, що визначають гарантії для військовополонених[582].

Найбільше викликів на практиці почало виникати, коли окремі полонені російські військові ставали суб’єктами переслідування у кримінальних провадженнях. На стадії слідства їм не обирається запобіжний захід відповідно до вимог КПК України. Подібна практика мотивується тим, що відсутні ризики їхнього переховування від правосуддя, оскільки такі особи вже знаходяться у місцях обмеження волі у розумінні МГП.

Окремі дільниці утримання військовополонених, які віддані системі правосуддя, продовжують діяти як слідчі ізолятори, де російські військові утримуються окремо від інших затриманих, але у межах однієї установи. Такий підхід значно ускладнює дотримання звичайного розпорядку закладу: полонені мають додатково охоронятись, бо інші затримані можуть становити загрозу для їхнього життя і здоров’я. Крім того, російські військовополонені мають обмежений доступ до комунікації із зовнішнім світом. Будь-які контакти із затриманими здійснюються виключно з дозволу слідчого у кримінальному провадженні проти них. А враховуючи контекст збройного конфлікту та громадянство РФ, такі особи в результаті мають можливість комунікувати тільки з призначеними для їхнього захисту адвокатами із системи безоплатної правової допомоги, що потенційно може сприйматись як порушення Конвенції про поводження з військовополоненими. 

Окремий правовий статус у кримінальному провадженні передбачено для засуджених осіб — це обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили[583]. Залежно від призначеного особі покарання обирається тип установи, до якої поміщається така людина. Враховуючи те, що санкції КК України щодо найтяжчих міжнародних злочинів передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк чи довічного позбавлення волі, відповідними установами для виконання таких покарань є виправні колонії[584].

Офіційна статистика не дозволяє вирізнити серед загальної чисельності осіб, які утримуються у місцях виконання покарань, скільки з них було засуджено за найтяжчі міжнародні злочини. Також неможливо встановити, скільки російських військовополонених реально були передані для виконання покарання після їх засудження (станом на 01.01.2024 року загалом було винесено 73 вироки за статтею 438 КК України[585]). Враховуючи процеси обміну таких осіб на полонених українських військових відкритим питанням залишається те, який період вони перебувають в місцях несвободи або ж як швидко передаються російській стороні у межах перемовин щодо обміну[586]. Таку інформацію на практиці важко перевірити, бо доступ до рішень судів за статтею 438 КК України у реєстрі судових рішень є обмеженим, а інформація щодо прийняття рішень про звільнення осіб від відбування покарання та помилування охороняється державною таємницею.

Порівнюючи зі статистикою зареєстрованих найтяжчих міжнародних злочинів на території України, кількість потенційних засуджених осіб, які можуть бути передані для відбування покарань до відповідних установ, може перевищувати кількість людей, які вже на сьогодні утримуються у місцях відбування покарань. Це за умови, що такі особи у всіх відкритих на національному рівні провадженнях будуть переслідуватись та відбувати покарання на території України. Такі запити не відповідають наявній інфраструктурі системи, особливо щодо кількості виправних колоній, а також не включаються в розрахунок бюджетних асигнувань, необхідних для розвитку кримінально-виконавчої системи[587].

Висновки про те, що національна система правосуддя здатна впоратись з усіма зареєстрованими провадженнями щодо найтяжчих міжнародних злочинів формуються переважно без врахування можливості забезпечити відбування покарання за такі злочини. На всіх осіб, яких очікують побачити у системі виконання покарань, може фізично не вистачити місця. З одного боку, на цей час більшість процесів відбуваються за відсутності обвинувачених (in absentia), що поки знімає на практиці проблему, яким же чином виконати вирок суду. Але з іншого боку, очікуючи на виконання таких рішень у перспективі та можливість екстрадиції засуджених з інших країн, система виконання покарань має забезпечити подальше утримання таких осіб та відповідні умови, які не будуть розглядатись як порушення прав людини.